СМИ

01.04.2007
ДІАНАЛІЗ: ЛОГІКА У ПСИХОТЕРАПІЇ

Постановка проблеми.
Ситуація, у якій нині перебувають психотерапія та психологічне консультування в Україні, на думку багатьох авторів, є проблемною. О.С. Кочарян [5], Б.В. Михайлов, С.І. Табачников, Н.О. Марута [6] зазначають, що зараз використовується більше 600 форм та методів психотерапії, які частіше за все не базуються на науково обґрунтованих доктринах, а формуються за принципом напрямків, очолюваних "гуру". У той же час, теорія, знання є лише умовою ефективності психотерапевтичного процесу, але не змістом його. Інтуїтивно знайдені форми психотерапії, які досить часто є ефективними лише у роботі самого "винахідника", з одного боку, і схематичні підходи до клієнта у тих психотерапевтичних школах, де є своя модель психотерапії (і, як правило, теорія особистості), з іншого – охоплюють абсолютну більшість пропозицій психотерапевтичної допомоги.

Однак слід зазначити, що серед науковців та практичних психологів і психотерапевтів помітна тенденція до пошуку теорій психотерапії, які б дозволяли не лише пояснювати з тих чи інших засад проблеми особистості клієнта чи навіть саму особистість, але й умови ефективності процесу психотерапії. До результатів такого пошуку в Україні, з нашої точки зору, можна віднести наукові та практичні доробки у руслі процесуального підходу до психотерапії [5]. Предметом процесуально-орієнтованої психотерапії є проблеми клієнта, які знаходяться всередині його актуального переживання "тут і зараз", тобто у центрі уваги психотерапевта знаходиться більшою мірою сам процес психотерапії, а не теорія чи модель особистості.

На нашу думку, цікавий варіант вирішення проблеми, яку можемо умовно назвати "співвідношення теорії та практики психотерапії", знайдено російським вченим В.Ю. Зав’яловим. Його підхід до психотерапії є новим, і в Україні лише невелика група науковців та психологів-практиків знайома з ним та використовує у психотерапевтичній роботі.

Метою нашого дослідження став аналіз цієї оригінальної психотерапевтичної системи, яка пропонує універсальний метод допомоги людям із найрізноманітнішими проблемами, і в першу чергу – із адикціями, неврозами, депресіями, комплексами та організаційними проблемами.

Основний матеріал і результати дослідження.
Теоретична основа діаналізу побудована на старовинній, перевіреній сторіччями, системі вивідного знання, діалектиці символів. Як зазначає В.Ю. Зав’ялов, діаналіз продовжує традицію, розпочату Сократом, продовжену Г.С. Сковородою і остаточно оформлену "останнім російським філософом" О.Ф. Лосєвим.

Термін "діаналіз" введений автором у 1997 році для того, щоб зафіксувати унікальність запропонованої системи консультування та психотерапії. Найголовніший зміст, закладений у цей термін, - це діалектичний аналіз переживань людини, тотожність і відмінність "факту" і "смислу", аналіз двоїстої природи всього людського у людині.

Діалектичний аналіз переживань передбачає пріоритет логіки над психологією. Важливим у діаналізі є аналіз протиріч, які завжди можна подати як бінарні опозиції. Перевага надається аналізу дуальності, а не "моно-аналізу", однобічному аналізу. Термін "діаналіз" також означає "через аналіз", через розуміння, а не через психотехнологію. Пріоритет надається розумному заняттю із клієнтом, а не його активізації чи впливові на нього. В основі діаналізу лежить діалектика життя, логіка переживань, логіка подій у житті особистості – логіка "сюжету долі", а не аналіз психічних процесів, які приводять до тих чи інших рішень та виборів [1, 2].

Автор вважає, що інтегрувати численні методи та концепції психотерапії та клінічної психології можливо не через створення "об’єднаної теорії особистості", а через опис методології самої діяльності психотерапевта, консультанта, психолога. Методологію діаналізу В.Ю. Зав’ялов формулює у стилі О.Ф. Лосєва таким чином: "Удивляючись у Ейдос, конструювати Логос", інакше кажучи, удивляючись в особистість людини, яка є таємницею, психотерапевт спроможний конструювати логічні концепції, які будуть корисні людині.

Важливою особливістю діаналітичного консультування є відсутність інвазії у психіку людини, оскільки діаналітик не "працює з особистістю", не намагається її змінити чи покращити. Він працює зі змістом мислення, переживань. Знання, необхідні для розв’язання протиріч та покращення життя, отримуються із досвіду самого клієнта протягом консультування. У процесі діаналітичної роботи клієнт краще усвідомлює себе і свої ресурси та виробляє практичну схему реорганізації своєї поведінки у складній ситуації та здійснює вихід із проблеми.

У методі діаналізу головними є розпізнання і вирішення протиріч, подолання помилок, інтеграція особистості людини, яку іноді "розриває" власна двоїста природа – природне та соціальне, натуральне та штучне.

Принциповою у цьому підході є відсутність теорії особистості, оскільки інтерпретація тієї чи іншої особистісної проблеми з точки зору конкретної концепції здатна, на думку автора, лише ускладнити розуміння проблеми клієнтом і самим психотерапевтом. Особистість не повинна бути предметом дослідження, вивчення чи впливу. Дослідженню піддаються лише символи та знаки особистості: мова людини, що виражає зовнішні та внутрішні процеси, поведінка, емоційні прояви, продукти творчості, фантазії, уяви тощо. Очевидно, що процес психотерапії при такому підході бачиться як взаємодія, яка передбачає обмін смислами між клієнтом та психотерапевтом.

В.Ю. Зав’ялов користується таким визначенням особистості: "смислова всеєдність людини" (термін О.Ф. Лосєва). Виходячи із такого визначення, будь-які типології особистості є неодмінним звуженням особистісного в людині та приречені на упускання важливих для цілісного бачення її аспектів і смислів. Скажімо, "невротична особистість" включає в себе таку величезну кількість властивих для людини проблем, яку навряд чи можливо вирішити через знання типових для такого типу особистості закономірностей та механізмів психічного функціонування. Особистісні труднощі та проблеми специфічні, щоразу інші не тільки для різних людей, але й для однієї особистості. Тому щоразу, коли клієнт звертається за допомогою, психотерапевт має вступити у творчу взаємодію із ним.

Як уже зазначалось, у діаналізі об’єктом уваги є логіка життя людини: Логос, логіка вчинків, продуктів психічної діяльності – думок, уявлень, образів, переживань. Логічний аналіз превалює над психологічним. Превалювання логіки над психологією не означає заборону на користування дієвими психотехнічними прийомами? навпаки, як інтегративна психотерапія, діаналіз передбачає використання технік, що виникли у найрізноманітніших підходах. Однак головним є логічний аналіз.

"Конструюється Логос" у аналізованій психотерапевтичній системі за допомогою методу, який до цього часу не використовувався у психології та психотерапії. Це метод пентадного мислення. Він є головним методом діаналізу. Пентада – це повне визначення сутності будь-якого предмета мислення (О.Ф. Лосєв).

Існуючі способи мислення О.Ф. Лосєв об’єднав у єдину систему – "пентаду" абсолютної діалектики [3]. Основні культурно-історичні типи мислення та організації свідомості такі: наївно-натуралістичний (здоровий глузд), феноменологічний (описовий, науковий), трансцендентальний (містичний), діалектичний (прагматичний), аритмологічний (художньо-міфологічний і "цифровий" – тип майбутнього кібернетичного мислення).

О.Ф. Лосєв узагальнив логічне та алогічне в культурі і міфології. Його учення про "абсолютну діалектику і абсолютну міфологію" є продуманим синтезом різних систем мислення, різних видів логіки у єдиному процесі пізнання. Філософові вдалось об’єднати те, що не об’єднується на буденному рівні свідомості: релігію та науку, етику та естетику, художнє та наукове пізнання людини [3, 4].

Результатом такого узагальнення стали п’ять моментів істини, п’ять моментів зрілої думки, які утворюють "пентаду":

• "Я" мислячий (одне)
• Мислимий об’єкт (багато)
• Слово як "арена зустрічі" мислячого і мислимого (становлення)
• Тіло, факт, наявність (те, що стало)
• Символ, що несе у собі весь пентадний сенс (те, що не стає).

В.Ю. Зав’ялов застосував пентаду для практичної психотерапевтичної роботи. Пентада у практичному застосуванні – це мета-процедура, подібна до мета-моделі у НЛП та інших модальностях. Проблему клієнта, який звернувся за професійною допомогою до психотерапевта, останній має бачити за п’ятьма позиціями:

• одне: особистість клієнта, яка приймається без будь-яких визначень і предикатів (безпредикатне прийняття особистості, прийняття "серцем" (Г.С. Сковорода);
• багато: різноманітні визначення станів особистості, інтерпретації проблеми (зазначимо, що це лише один із моментів, ним ні в якому разі не може бути вичерпана психотерапевтична робота), вихід на протиріччя;
• становлення: синтез "одного" і "багато", синтез антиномій, безперервне прагнення до зміни, до розвитку. Симптом – це третій момент пентади. Це становлення, один із його варіантів, але невдалий варіант. У процесі психотерапії необхідно вийти на вдалі варіанти становлення;
• те, що стало: реалізація у поведінці людини того, що проходило становлення;
• те, що не стає: персональний міф, який освітлює життя людини, надає йому сенс, але ніколи не може бути остаточно реалізований.

Пентадний принцип мислення психотерапевта припускає два глобальних способи "обробки" предмета пізнання (проблеми клієнта): послідовна обробка – від одного моменту до іншого як від одного етапу до іншого, і паралельна обробка – урахування усіх моментів пентади одночасно.

Найкращі результати отримуються при паралельній обробці, коли предмет пізнання (заявлена проблема клієнта) мислиться "об’ємно", майже "голографічно". При такому підході цей предмет неначе оживає у свідомості того, хто його мислить, проявляється усіма гранями. Таким чином, шляхом пентадного мислення досягається вивчення і розуміння самого предмета, а не окремих його частин, предикатів, визначень. Пентадний спосіб мислення убезпечує психотерапевта від суб’єктивних інтерпретацій, випадкових асоціацій у баченні проблеми клієнта, оскільки дозволяє весь час працювати із сутністю проблеми, взятої не окремо, а у контексті цілісної особистості.

Діаналіз не заперечує інші модальності психотерапії, а, навпаки, використовує продуктивні техніки, вироблені відомими підходами. Але таке використання їх у даному підході стає можливим лише за умови інтеграції існуючих технік навколо методологічної осі: пентадного мислення психотерапевта.

Нижче ми наводимо таблицю для порівняння діаналізу з іншими напрямками психотерапії (огляд методів психологічного лікування здійснено за критеріями Karasu (цит. за В.Ю. Зав’ялов, 2005, с. 35-36)).

Порівняльний огляд напрямків психотерапії

Як видно із таблиці, діаналіз близький до феноменологічного підходу до терапії та консультування, однак істотно відрізняється від нього за критерієм активності позиції терапевта / консультанта: у аналізованому напрямі немає повної рівності. У діаналізі терапевт має перевершувати клієнта, інакше ефективний процес психотерапії буде неможливим. Але незважаючи на це, терапевт будує терапевтичні відносини, основані на дружніх та теплих почуттях прийняття особистості.

"Найближчими родичами" діаналізу є особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія (по Б.Д. Карвасарському, В.А. Ташликову, Г.Л. Ісуриній: т.з. "ленінградська школа" психотерапії, основана В.М. Мясищевим), клінічна психотерапія (основана Консторумом у т.з. "московській школі"), а також терапія реальністю У. Глассера.

"Далекими родичами" діаналізу є логотерапія В. Франкла, лінгвістичний психоаналіз Ж. Лакана та когнітивна психотерапія А. Бека і А. Елліна.

Психоаналіз же за багатьма критеріями є прямою протилежністю діаналізу. Коротко основну відмінність цих напрямків можна сформулювати таким чином: об’єктом уваги у діаналізі є не "психічне життя", як це має місце у психоаналізі, а "логіка життя" людини. Логічний аналіз превалює над психологічним.

Важлива відмінність від психоаналізу також полягає у тому, що у діаналізі, як уже зазначалось, немає теорії особистості. Особистість розуміється не структурно, а як складне й абстрактне поняття, яке об’єднує у собі загальне та індивідуальне, суб’єктивне та об’єктивне. Одне із робочих визначень особистості у діаналізі таке: "синтез "суб’єкта" та "об’єкта", тобто це "орган" самосвідомості, самовідношення, самопізнання, який дозволяє людині одночасно бути і суб’єктом пізнання, і його об’єктом, і суб’єктом відношення, і об’єктом, і суб’єктом усвідомлення, і об’єктом. Особистість можна лише зрозуміти та прийняти, але не дослідити.

Нарешті, ще одна відмінність полягає у тому, що концепція несвідомого не використовується у діаналізі. Є лише розуміння різних ступенів усвідомлення та самосвідомості, а також визнання таємниці та принципової неможливості пізнати душу людини "до кінця".

Висновки.

Таким чином, діаналіз – це оригінальний напрямок консультування та психотерапії, який є універсальним методом допомоги людям із найрізноманітнішими особистісними проблемами. Міцне філософське підґрунтя, на якому побудований діаналіз, – учення О.Ф. Лосєва про абсолютну діалектику – свідчить про вивіреність та надійність відправних позицій цього напряму. Творче та оригінальне застосування автором психотерапевтичного підходу ідей Г.С. Сковороди та О.Ф. Лосєва у психотерапії є новим вирішенням проблеми пошуку методу, який би був створений у слов’янському, "сродному" (термін Сковороди) менталітеті та відповідає йому.

Формат однієї статті не дає можливості проаналізувати усі суттєві доробки цього підходу. Зокрема, залишились поза межами розгляду постулати, принципи та базові форми діаналізу. Вони стануть предметом подальших розвідок у аналізованому напрямі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Завьялов В.Ю. Что такое дианализ? Методические рекоментации. – Новосибирск – 2005. – 51 с.
2. Завьялов В.Ю. Элементарный учебник дианализа. – Кировоград: «Полиум», 2003. - 480 с.
3. Лосев А.Ф. Диалектика мифа / Миф – Число – Сущность. - М.: Мысль, 1993. – 959 с.
4. Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 480 с.
5. Кочарян А.С. Принцип процессуальности в психологических моделях психотерапии // Журнал практикующего психолога. – 2003. – Випуск 9. – С. 17 – 31.
6. Михайлов Б.В., Табачников С.І., Марута Н.О. та ін. Концептуальні основи і стратегія розвитку психотерапії в Україні // Актуальные проблемы сексологии и медицинской психологи: Материалы научн.-практ. конф., посвященной 15-летию кафедры сексологии и мед. Психологии Харьков. Мед. Академии последипломного образования. – Харьков. - 2002. – С. 157 – 163.

Автор: Л.Ф. Щербина, канд. психол. наук, ст. наук. співробітник Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН У

Другие материалы:

Контактные телефоны: Оксана Ростиславовна 0-(50)-910-4231