СМИ

01.04.2007
ДІАНАЛІЗ: ПСИХОТЕРАПІЯ ЯК "РОЗУМНЕ ЗАНЯТТЯ"

Щербина Л.Ф., кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту психології ім.. Г. С. Костюка АПН України.

Коротка анотація
У статті аналізується нова оригінальна психотерапевтична система, автором якої є російський вчений, психотерапевт В.Ю. Зав’ялов. Розглядається специфіка діаналізу, яка проявляється, у першу чергу, у пріоритеті логічного аналізу над психологічним. Коротко розглядається теоретичне підґрунтя діаналізу, яке базується на системі вивідного знання, діалектиці символів і продовжує традицію Сократа – Г.С. Сковороди – О.Ф. Лосєва. Здійснено аналіз постулатів, принципів, методу діаналізу та його базових форм.

Постановка проблеми
Нині існує величезна кількість підходів до психотерапії. Практично кожен із них спрацьовує на якомусь контингенті осіб, які мають ті чи інші психологічні проблеми, особливості. Помічено, що різні підходи до психотерапії по-різному спрацьовують у різних соціально-економічних умовах, особливостях менталітету тощо. Діаналіз, про який піде мова у даній статті, виник та розвивається в особливостях слов’янського менталітету. Його автор – психотерапевт європейського реєстру, завідувач кафедри психотерапії та психологічного консультування Новосибірського медичного університету Володимир Юрійович Зав’ялов.

Мета дослідження
У статті аналізується нова оригінальна психотерапевтична система, яка пропонує універсальний метод допомоги людям із найрізноманітнішими проблемами – неврозами, залежностями, емоційними та особистісними розладами, психосоматичними захворюваннями, міжособистісними конфліктами, кризами, стресами, світоглядною безвихіддю, втратою керування справами, дезорганізацією життя.

Основний матеріал і результати дослідження
Як і у інших системах психотерапії, у діаналізі існують так звані фундаментальні припущення (аксіоми) або ж постулати, які не потребують доведення? вони приймаються на віру. Це онтологія, гносеологія та праксеологія [2, 3].

Найголовніший постулат (перше фундаментальне припущення) діаналізу стосується особистісного визначення природи людини як "образу та подоби Бога" (онтологічний персоналізм). Це загальнохристиянське визначення сутності людини передбачає, що у людське тіло, організм привнесений смисл. Причому це привнесення може мати найрізноманітніший зміст: соціальне, культурне, культурно-історичне, психосемантичне привнесення. Важливим є те, що смисл народжується не із організму людини, а із зовнішнього по відношенню до плоті джерела. Наслідок цього припущення – це висновок про те, що оскільки смисл не витікає із улаштування людини, а привноситься, природу людини неможливо і не потрібно покращувати.

Мисляча, розумна людина у процесі мислення стає центром Всесвіту, навколо якого все обертається, вона як особистість стає Одним цілим, тому немає іншого Одного. Якщо людина стає частиною системи, вона вже не "особистість", а "індивід". Таким чином, персоналізм є світоглядною позицією, з точки зору якої розглядаються практичні питання психотерапії та консультування.

Діаналіз продовжує і розвиває традиції російського персоналізму. Зазначимо, що в українській філософсько-психологічній традиції персоналізм також займає досить міцні позиції [1, 9] .
Друге фундаментальне припущення пов’язане з тим, що свідомість людини "обтяжена" символами, оперує ними. А будь-який символ одночасно є й істинним, і хибним. Тому довести знання людини до досконалості, до остаточної істини неможливо. Адже людина оперує символами, а не сутностями. Однак символ є гарантією безперервного зв’язку свідомості людини із іншою свідомістю.

Третє фундаментальне припущення пов’язане із теорією діяльності і стосується безперервних виховання, освіти, перетворень реальної поведінки, удосконалення навичок, знань, умінь людини. Наслідок третього припущення – висновок про те, що покращити діяльність людини можна через зменшення помилок. Будь-яка діяльність людини відхиляється від деякого ідеалу. З цієї точки зору, все, що робить людина, - помилка. Але кожну помилку можна виправити. Психотерапія якраз і має допомагати людині у баченні таких помилок та виправленні їх.

Термін "діаналіз" введений автором у 1997 році для того, щоб зафіксувати унікальність запропонованої системи консультування та психотерапії. Найголовніший зміст, закладений у цей термін, - це діалектичний аналіз переживань людини, тотожність і відмінність "факту" і "смислу", аналіз двоїстої природи всього людського у людині.
Діалектичний аналіз переживань передбачає пріоритет логіки над психологією. Важливим у діаналізі є аналіз протиріч, які завжди можна подати як бінарні опозиції. Перевага надається аналізу дуальності, а не "моно-аналізу", однобічному аналізу. Термін "діаналіз" також означає "через аналіз", через розуміння, а не через психотехнологію. Пріоритет надається розумному заняттю із клієнтом, а не його активізації чи впливові на нього. В основі діаналізу лежить діалектика життя, логіка переживань, логіка подій у житті особистості – логіка "сюжету долі", а не аналіз психічних процесів, які приводять до тих чи інших рішень та виборів [2,3].

Знання, необхідні для розв’язання протиріч та покращення життя, отримуються із досвіду самого клієнта протягом консультування. Важливою особливістю діаналітичного консультування є відсутність інвазії у психіку людини, оскільки діаналітик не працює з особистістю, не намагається її змінити чи покращити. Він працює із змістом мислення, переживань. У процесі діаналітичної роботи клієнт краще усвідомлює себе і свої ресурси та виробляє практичну схему реорганізації своєї поведінки у складній ситуації та здійснює вихід із проблеми.

У методі діаналізу головним є розпізнання і вирішення протиріч, подолання помилок, інтеграція особистості людини, яку іноді "розриває" двоїста природа людини – природне та соціальне, натуральне та штучне.

Теоретична основа діаналізу побудована на старовинній, перевіреній десятиріччями, системі вивідного знання, діалектиці символів. Як зазначає В.Ю. Зав’ялов, діаналіз продовжує традицію, розпочату Сократом, продовжену Г.С. Сковородою і остаточно оформлену "останнім російським філософом" О.Ф. Лосєвим.

Автор вважає, що інтегрувати численні методи та концепції психотерапії та клінічної психології можливо не через створення "об’єднаної теорії особистості", а через опис методології самої діяльності психотерапевта, консультанта, психолога. Методологію діаналізу В.Ю. Зав’ялов формулює у стилі О.Ф. Лосєва таким чином: "Удивляючись у Ейдос, конструювати Логос", інакше кажучи, удивляючись в особистість людини, яка є таємницею, психотерапевт спроможний конструювати логічні концепції, які будуть корисні людині.

В діаналізі принциповою є відсутність теорії особистості, оскільки інтерпретація тієї чи іншої особистісної проблеми з точки зору конкретної концепції здатна, на думку автора, лише ускладнити розуміння проблеми клієнтом і самим психотерапевтом. Особистість не повинна бути предметом дослідження, вивчення чи впливу. Із особистістю можна лише взаємодіяти шляхом розумного спілкування. Дослідженню піддаються лише символи та знаки особистості: мова людини, що виражає зовнішні та внутрішні процеси, поведінка, емоційні прояви, продукти творчості, фантазії, уяви.

В.Ю. Зав’ялов користується таким визначенням особистості: "смислова всеєдність людини" (термін О.Ф. Лосєва). Виходячи із такого визначення, будь-які типології особистості є неодмінним звуженням особистісного в людині і приречені на упускання важливих для цілісного бачення її аспектів і смислів. Скажімо, "невротична особистість" включає в себе таку величезну кількість властивих для людини проблем, яку навряд чи можливо вирішити через знання типових для такого типу особистості закономірностей та механізмів психічного функціонування. Особистісні труднощі та проблеми специфічні, щоразу інші не тільки для різних людей, але й для однієї особистості. Тому щоразу, коли клієнт звертається за допомогою, психотерапевт має вступити у творчу взаємодію із ним.

Оскільки у сучасній психотерапії своєрідною точкою відліку є психоаналіз З.Фрейда, дуже важливо порівняти діаналіз та психоаналіз, тим більше, що розбіжності між ними досить істотні. Найсуттєвіша розбіжність полягає у тому, що у психоаналізі об’єктом уваги є психічне життя людини: Психе, душа, психічні процеси, які лежать в основі свідомості, а саме – несвідоме (неусвідомлюване) [7]. У діаналізі ж об’єктом уваги є логіка життя людини: Логос, логіка вчинків, продуктів психічної діяльності – думок, уявлень, образів, переживань. У діаналізі логічний аналіз превалює над психологічним.

"Конструюється Логос" у діаналізі за допомогою методу, який до цього часу не використовувався у психології та психотерапії. Це метод пентадного мислення. Пентада – це повне визначення сутності будь-якого предмету мислення.

О.Ф. Лосєв об’єднав існуючі способи мислення у єдину систему – "пентаду" абсолютної діалектики [5]. Основні культурно-історичні типи мислення та організації свідомості такі:

• наївно-натуралістичний (здоровий глузд),
• феноменологічний (описовий, науковий),
• трансцендентальний (містичний),
• діалектичний (прагматичний),
• аритмологічний (художньо-міфологічний і "цифровий" – тип майбутнього кібернетичного мислення).

О.Ф. Лосєв узагальнив логічне і алогічне в культурі і міфології. Його учення про "абсолютну діалектику і абсолютну міфологію" є продуманим синтезом різних систем мислення, різних видів логіки у єдиному процесі пізнання. Філософові вдалось об’єднати те, що не об’єднується на буденному рівні свідомості: релігію та науку, етику та естетику, художнє та наукове пізнання людини [5, 6].
Результатом такого узагальнення стали виведені О.Ф. Лосєвим п’ять моментів істини, п’ять моментів зрілої думки, які утворюють "пентаду":

• "Я" мислячий (одне)
• Мислимий об’єкт (багато)
• Слово як "арена зустрічі" мислячого і мислимого (становлення)
• Тіло, факт, наявність (те, що стало)
• Символ, що несе у собі весь пентадний сенс (те, що не стає).

В.Ю. Зав’ялов застосував пентаду для практичної психотерапевтичної роботи. Пентада у практичному застосуванні – це мета-процедура, подібна до мета-моделі у НЛП та інших модальностях.
Проблему клієнта, який звернувся за професійною допомогою до психотерапевта, останній має бачити за п’ятьма позиціями:

• одне: особистість клієнта, яка приймається без будь-яких визначень і предикатів (безпредикатне прийняття особистості, прийняття "серцем" (Г.С. Сковорода);
• багато: різноманітні визначення станів особистості, інтерпретації проблеми (зазначимо, що це лише один із моментів, ним ні в якому разі не може бути вичерпана психотерапевтична робота), вихід на протиріччя;
• становлення: синтез "одного" і "багато", синтез антиномій, безперервне прагнення до зміни, до розвитку. Симптом – це третій момент пентади. Це становлення, один із його варіантів, але невдалий варіант. У процесі психотерапії необхідно вийти на вдалі варіанти становлення;
• те, що стало: реалізація у поведінці людини того, що проходило становлення;
• те, що не стає: персональний міф, який освітлює життя людини, надає йому сенс, але ніколи не може бути остаточно реалізований.

Пентадний принцип мислення психотерапевта припускає два глобальних способи "обробки" предмета пізнання (проблеми клієнта): послідовна обробка – від одного моменту до іншого як від одного етапу до іншого, і паралельна обробка – урахування усіх моментів пентади одночасно.

Найкращі результати отримуються при паралельній обробці, коли предмет пізнання (заявлена проблема клієнта) мислиться "об’ємно", майже "голографічно". При такому підході цей предмет неначе оживає у свідомості того, хто його мислить, проявляється усіма гранями. Таким чином, шляхом пентадного мислення досягається вивчення і розуміння самого предмета, а не окремих його частин, предикатів, визначень.

В.Ю. Зав’ялов емпірично виділив 10 принципів діаналізу. Виділені принципи – спроба автора знайти так званий "семантичний примітив" психотерапії, тобто обмежену кількість принципів, які не виводяться один з одного, не пояснюються один через інший. Зауважимо, що до цього у психотерапевтичній літературі вже робились спроби звести кількість чинників терапевтичного процесу до якогось мінімуму, до тієї кількості змінних, котра б описувала терапевтичний процес у повній мірі, і в той же час достатньо компактно. Скажімо "тріада Роджерса" включала три необхідні умови успішної психотерапії: конгруентність психотерапевта, безумовну позитивну оцінку клієнта, емпатійне розуміння [8].

Принципи діаналізу є мінімальним набором елементів, за допомогою якого можна описати велику (практично необмежену) кількість різноманітних завдань, варіацій проведення та результатів психотерапії будь-яких можливих станів людини.

Цей набір принципів автор назвав декалогом. Його складають:

1. Діада – створення терапевтичних стосунків між терапевтом та клієнтом.
2. Діагнозис – пізнання життєвої ситуації клієнта удвох, об’єднаною свідомістю, створення терапевтичної ідеї.
3. Діалог – терапевтичний засіб персоналізації рятівної ідеї.
4. Дилема – терапевтична процедура створення ситуації вибору, у якій особистість клієнта проходить своєрідне "хрещення", дорослішає.
5. Динаміка – терапевтична динаміка, реалізація ідеї, плану одужання.
6. Діалектика – терапевтична логіка, скріплення плинного буття у цілісну смислову картину необхідних перетворень, сюжету одужання.
7. Диверсифікація – терапевтичний перенос позитивного досвіду, отриманого протягом психотерапії, у інші сфери особистісного буття клієнта.
8. Дивергенція – терапевтичне розширення зв’язків із іншими людьми.
9. Дієтетика – терапевтичне споживання, здорова споживча поведінка, раціональне споживання всього, що споживає людина як особистість (мається на увазі не тільки споживання їжі, але й ідей, думок тощо).
10. Діатриба – терапевтичне виправдання і захист здорового способу життя.

Як уже зазначалося, виведена О.Ф. Лосєвим пентада абсолютної діалектики є результатом поєднання культурно-історичних типів мислення: наївно-натуралістичного (здорового глузду), феноменологічного (описового, наукового), трансцендентального (містичного), діалектичного (прагматичного), аритмологічного (художньо-міфологічного і "цифрового" – типу майбутнього кібернетичного мислення). Основні елементи діаналізу складають п’ять форм консультування (п’ять форм діаналізу), які відображають виділені О.Ф. Лосєвим типи мислення [3]. Ми представляємо їх у порядку відповідності форм консультування типам мислення:

• інтерв’ю;
• дискусія;
• діасинтез;
• реорганізація;
• ампліфікація.

Зупинимось коротко на кожній із форм.

Інтерв’ю: терапія очевидністю

Особливістю діаналітичного інтерв’ю є те, що інформація про клієнта навмисне, як мета інтерв’ю, не збирається, оскільки завдання у психотерапевта (консультанта) зовсім інше. Інтерв’ю має зробити для клієнта очевидними ті моменти у собі самому, які він самостійно побачити із різних причин не здатен. Насамперед, клієнт має усвідомити, що в основі будь-якої поведінки і будь-яких труднощів лежить його власне бажання. Діаналітичне інтерв’ю має за мету якомога швидше допомогти людині ясно зрозуміти, що вона сама є автором своїх вчинків, думок, помилок та плутанини. Інструментом доступу до патологічного вогнища клієнта є запитання. Бажано, щоб запитань було якомога менше і вони були влучними. Головне завдання запитання – провести межу між очевидним та лише мислимим, а відтак, - не очевидним, відділити одне від іншого у свідомості клієнта.

Форма інтерв’ю має свої фази. Нижче ми наводимо короткий опис цих фаз, які В.Ю. Зав’ялов подає як ряд послідовних запитань, який відповідає пентадному принципу.

Перше запитання. Це звернення до "Я-позиції" клієнта. Воно може бути приблизно таким: "Що з Вами відбувається?" Це фаза центрації клієнта.

Друге запитання. Фаза децентрації (термін "децентрація" ввів Жан Піаже). Воно може формулюватися з більшою чи меншою мірою специфічності, конкретності або деталізації. Головне у цьому запитанні – погляд на той же об’єкт не із "центру" клієнта, а з периферії, з іншої точки зору. Піаже вважав, що центрація є причиною перцептивних викривлень. Справді, основний процес, який проявляється у скарзі-симптомі, - це явне перебільшення, викривлення реальності за рахунок перцептивного звуження "периферії". Небезпечний предмет розглядається із психологічним "перебільшенням". Друге запитання інтерв’ю відволікає увагу клієнта на "периферію", проводить необхідну "децентрацію".

Третє запитання. Воно має здійснити синтез центрованої (уразливої) позиції та периферійної (невразливої) позиції, деяку здібність людини, у якій перебувають смисл симптому і смисл бажаного стану.

Четверте запитання. Його мета – розкрити фактичність, уречевлення ідеї, можливий шлях реалізації образу, ідеї порятунку, терапевтичної ідеї.

П’яте запитання. Воно повинно допомогти відкрити деякий загальний принцип, який зв’язує усі знайдені смисли у єдине ціле, здатне породити найрізноманітніші можливі варіанти потенційного розвитку життя клієнта. Воно проясняє цілісний ("міфічний") смисл симптому.

Дискусія: терапія визначеністю

Друга базова форма діаналізу – змістовна терапевтична дискусія із клієнтом, метою якої є отримання таких нових для клієнта знань, яких йому не вистачало для прийняття розумних, вигідних для нього рішень. Дискусія зцілює людину, зменшуючи невизначеність. Повна визначеність, передбачуваність, повторюваність досвіду заспокоюють, і, навпаки, невизначеність – найглибше, найпотужніше джерело тривоги людини.

Дискусія у діаналізі – це не спосіб переконання, хоча у деякій мірі останнє має місце у терапевтичній дискусії. У першу чергу дискусія є спосіб дізнатись про необхідне і піддати сумніву непотрібні знання. Проблема клієнта у діаналітичній дискусії іноді може формулюватись (зазначимо, що формулює її клієнт з допомогою психотерапевта) як перебільшення ролі деякого знання. Клієнт може мати забагато непотрібного, зайвого, і це у деяких випадках блокує його свободу вибору, роботу волі. Одна із цілей дискусії якраз і полягає у звільненні клієнта від такого непотрібного знання.

Діаналітична дискусія не "витісняє" із свідомості відомі знання, а зштовхує їх з протилежними – невідомими знаннями – за допомогою парадоксу. Переживання парадоксу у думках змушує людину відірватися від напруженого розмірковування, сприйняти себе цілісніше, а отже, цілюще.

В.Ю. Зав’ялов пропонує використовувати у терапевтичній дискусії метод сократівського діалогу. Хід сократівської дискусії відбувається від незнання до знання. Знання виводяться за допомогою послідовного ряду запитань до співбесідника. Останній є джерелом "вивідного знання", а той, хто ставить запитання, є лише організатором цього процесу, а не носієм мудрості, яку він начебто може передати. Організатор процесу діалогу у даному випадку наперед відмовляється від ролі "гуру", який знає, що є правильним чи неправильним. Натомість він переконаний у тому, що людина, яка прийшла із якоюсь проблемою, містить у своїх психологічних ресурсах все необхідне для того, щоб змінити свій стан на краще. Їй лише необхідно допомогти задіяти такі ресурси.

Запитання, які ставить діаналітик, користуючись таким методом, заводять клієнта у смислову безвихідь, парадокс, котрий змушує людину визнати обмеженість своїх знань. Лише у такий спосіб людина здатна добровільно відмовитись від шкідливих стереотипів мислення, звичних догм та концепцій.

Така бесіда-дискусія, за Сократом, нараховує приблизно сім кроків:

1. Згода опонента з приводу загального визначення.
2. Пошуки протиріччя. Сократівська іронія.
3. Розмивання початкового припущення.
4. Тупикова ситуація (аналогія з лабіринтом).
5. Демонстрація неосвіченості (мудрий лише Бог).
6. Викриття передсуду.
7. Напутлива бесіда-порада.

Якщо в інтерв’ю головним інструментом перетворення стану клієнта є запитання, то у дискусії таким інструментом є парадокс.

В.Ю. Зав’ялов виділяє п’ять етапів дискусії у діаналізі. Вони відповідають пентадному принципу побудови повного визначення істини.

Перший етап – це "зачин" дискусії. Дискусія починається після того, як клієнт зосередився на своїй головній проблемі. Психотерапевт допомагає йому визначитись у темі дискусії і приймає первісне визначення проблеми.

Другий етап – це "парадокс" дискусії. Він починається із спростування первісного припущення методом запитань, які систематично ставляться і заводять клієнта у протиріччя тому, що він заявив раніше як проблему.

Третій етап – "мікровідкриття" дискусії. На цьому етапі відбувається інтелектуальний інсайт обох – клієнта і психотерапевта – відкриття сутності заявленої проблеми у всій складності та принциповій невиразності повноти.

Четвертий етап – "терапевтична ідея" дискусії. На цьому етапі дається нове визначення сутності проблеми. Із проблеми, з якою прийшов клієнт, виводиться терапевтична ідея. Вона виражається звичною і зрозумілою мовою клієнта, тому й готова до утілення у дію, у реальну поведінку як "своя ідея".

П’ятий етап – "персональний міф". На останньому етапі дискусії відокремлюється те, що є лише потенційно можливим, "міфом", від того, що є реальним, фактичним.

Форма дискусії є активним методом психотерапії, вона потребує від психотерапевта високої концентрації уваги, рішучості, неупередженості, безпередумовності мислення.

Діасинтез: терапія безперервністю

Попередні форми діаналітичного консультування – інтерв’ю та дискусія – не належать лише психотерапії, не створені психотерапевтами. Ці форми спілкування універсальні та неспецифічні. Насправді специфічною формою психотерапії є третя форма, яка у діаналізі є синтезом "анімації" та "імагінації", руху образів і статики образів.

Діасинтез – приклад інтегративної психотерапії, побудованої на єдиному методологічному фундаменті – діалектиці та вивідному знанні. Основа для інтеграції – постулати діаналізу: персоналізм, символізм та філософський реалізм. Вони є принципом інтеграції, на відміну від еклектики, мозаїчно складеної комбінації різних методів. Діасинтез, за словами автора, це "єдиний метод посилення "неперервності" життя різними засобами, доступними психотерапевту та консультанту". Весь сенс роботи у даній формі стисло міститься у діаналітичному афоризмі: "Розпочате життя можна лише продовжити". Будь-яка особистісна проблема діє як "переривник" спонтанного плину життя. Вона щось блокує у людині, зупиняє її, гальмує розвиток та нормальне життя, уподібнюється смерті - головному переривнику життя. Завдання цієї форми діаналізу – поставити межу цьому обмежувачу життя, "анімувати" останнє, оживити.

Анімація у діаналізі – це цілеспрямоване і системне використання уяви та образного мислення для створення живого смислу, "живих картин життя", "картинності" життя людини. Ці ейдетичні змінні картини створюють неперервність смислу, яка і є терапевтичним чинником цієї форми діаналізу.

Таким чином, у першій формі (інтерв’ю) деяка картина очевидності "уловлюється" увагою за умови зацікавленості клієнта та психотерапевта. Ця картина розглядається та сердечно приймається. У другій формі (дискусія) "картина" відсувається з метою кращого розуміння сутності проблеми. У третій формі (діасинтез) неначе об’єднуються безпосереднє "уловлення" буття (Ейдос) та розмірковування, знання про це буття (Логос). У діасинтезі неначе оживають абстрактні поняття, стають живими персонажами деякої пізнавальної дії. Смисл у цій формі проходить неперервне становлення.

Імагінація – термін, який означає процес уяви, продукування образів, їх трансформацію. Використання образності значно полегшує та прискорює "обробку" симптомів з метою переробки емоціогенної інформації.

Фази діасинтезу також відповідають п’ятьом моментам пентади.

Перша фаза. Винайдення цілісного образу, тотожного проблемі, поки що невизначеного.
Друга фаза. Пошук конкретних, визначених образів уяви, "імідж – терапія".
Третя фаза. Сприяння руху образів у бік цілей терапії, "імаго-ефект".
Четверта фаза. Вихід на ейдетичну картину буття або надточний смисловий образ світу.
П’ята фаза. Відкриття віртуального ("паралельного") світу повного саморозкриття особистості.

Реорганізація: терапія упорядкуванням

Реорганізація – це установлення нового порядку у житті. Це прикладна діалектика. З точки зору діаналізу, будь-який клієнт, що звертається за допомогою, має деякий порядок організації свого життя, який перестав його влаштовувати і не приносить бажаних результатів. Основні цілі четвертої форми діаналізу - переупорядкування досвіду клієнта, відновлення керованості власними станом, поведінкою, життям.

Глибинний сенс реорганізації полягає у тому, що змінюється лише структура того, що вже є, привнесення будь-чого принципово нового не потрібне. Дещо, організоване якимось чином у систему, організовується по-новому. При цьому усі складники існуючого цілого залишаються тими ж самими.

Практично все у житті людини якимось чином організоване. До тих пір, доки організація задовільна, організовані системи працюють добре. Коли ж відбувається дезорганізація, нормальна робота системи припиняється. Постає завдання знов організувати систему – реорганізувати. Поведінка людини як складна система дій та планування потребує неодноразової реорганізації. Найчастіше людина сама здатна здійснити реорганізацію власної поведінки, однак не завжди. У останньому випадку вона потребує сторонньої допомоги. Психотерапевт, до якого звертаються за такою допомогою, має бути помічником, який полегшить завдання реорганізації, допоможе виявити порушений порядок та влаштувати новий.

Істотні моменти цієї форми діаналізу такі.

1. Необхідно виділити головні компоненти поведінки (ситуації, проблеми).
2. Потрібно назвати їх, причому це має зробити клієнт з допомогою психотерапевта.
3. Необхідно забезпечити відносно автономне існування названих компонентів. З цією метою має бути проведене розмежування усіх елементів у свідомості клієнта так, щоб він міг мислити про кожний компонент окремо, бачити можливий розвиток та долю кожного компонента.
4. Знайти зв’язки між автономними компонентами так, щоб останні не втратили своєї автономності, не розчинилися одне в одному.
5. Усі перелічені заходи мають бути оповиті у форму дружньої бесіди, ненав’язливих інструкцій, дохідливих прикладів-метафор, м’якої активації волі до здорової поведінки та вибіркової неуваги до стереотипів нездорової.

Ампліфікація: терапія творчим розширенням

У діаналізі ампліфікація – це розширення смислу персонального міфу клієнта. Мета цієї форми – збільшити свідому активність клієнта, "розширити свідомість", розповсюдити смисл на незрозумілі, непідвладні самостійному контролю сторони психічної діяльності.

Після того, як розглянуті чотири попередні базові форми діаналитичного консультування, ми можемо побачити своєрідність п’ятої форми, її істотні особливості та місце у низці інших форм.

Отже, у першій формі головне – досягнення очевидності того, що відбувається із клієнтом, очевидності помилок; у другій формі - визначення симптому, виявлення патогенної ідеї і обмеження її патогенності; у третій – забезпечення неперервності психічного життя, заповнення "пустот", "пропусків" у переживаннях, "оживлення" психічної діяльності, психотерапія у вузькому розумінні; у четвертій – організація сегментів досвіду у ефективну поведінкову систему, реорганізація життя цілком або його окремих проявів, відновлення керованості.

У п’ятій формі психотерапевт працює із міфічним змістом симптому. Конкретна людина шляхом міфічної ідентифікації із героєм відомого міфу об’єднує у собі унікальність і універсальність. У цьому процесі людина відчуває одночасно власну неповторність і подібність ідеалу, герою міфу. Синтез унікального та універсального в особистості якраз і складає сутність ампліфікації.

Зовні ампліфікація у діаналізі виглядає як вигадування особистісних історій, у яких особистість клієнта отримує максимально повне смислове вираження, і нагадує використання "терапевтичних метафор", "казкотерапію", "міфодизайн" (відомі нині психотерапевтичні техніки).

В.Ю. Зав’ялов окреслює відмінність між ампліфікацією у юнгіанському аналізі та діаналізі. Ампліфікація, за Юнгом, - це рух по колу, "навколо сновидіння чи продукту фантазії", який стоїть у центрі уваги [4]. Ампліфікація у діаналізі – це "ходіння по смислам" не по колу, а по спіралі. Сновидіння ж, продукт фантазії чи симптом поміщається не у центр уваги, а у початкову точку аналізу. У центрі уваги діаналітика – особистість, прийнята безпредикатно, "сердечно", без будь-якого попереднього аналізу (перший момент пентади). Далі рух іде за "кривою смислу" аж до вичерпання всіх можливостей та альтернатив, навіть найфантастичніших. Діаналітик у своїй роботі просувається не навколо сновидіння (чи іншого матеріалу), а навколо ідеї особистості конкретної людини, ідеалу особистості. Сюжет, тема, які вимальовуються при такому аналізі, не мають вирішального значення, як це має місце у юнгіанському психоаналізі. Навпаки, сюжети змінюються, переводячи увагу клієнта і психотерапевта від однієї теми до іншої.

У діаналітичній ампліфікації образ рухається за "кривою смислу" (термін Я. Голосовкера), проходячи трансформації, перетворюючись у свою протилежність, зливаючись із іншими образами, рекомбінуючись, описуючи повне коло, досягаючи таким чином вичерпання смислів. Коли смислові криві замикаються, це означає, що розум стає самодостатнім, "центрованим", інтегрується із почуттями. Людина набуває особистісної автономії і свободи, переборюються дисоціації свідомості. Ця властивість міфологічних систем використовується у п’ятій формі діаналізу. Обговорюючи різноманітні сюжети на одну тему, діаналітик та клієнт рухаються за "кривою смислу".

Висновки

Таким чином, діаналіз – це оригінальний напрямок консультування та психотерапії, який є універсальним методом допомоги людям із найрізноманітнішими особистісними проблемами. Міцне філософське підґрунтя, на якому побудований діаналіз, – учення О.Ф. Лосєва про абсолютну діалектику – свідчить про вивіреність та надійність відправних позицій цього напряму. Творче та оригінальне застосування автором – В.Ю. Зав’яловим - філософських ідей у психотерапії гарантує зростання уваги до діаналізу практичних психотерапевтів, психологів, консультантів, менеджерів і просто мислячих людей.

Слід зазначити, що у даній статті ми прагнули проаналізувати ключові позиції діаналізу цілком, представити новий оригінальний психотерапевтичний підхід. Тому тут немає детального аналізу базових форм чи принципів діаналізу, докладних прикладів, які б ілюстрували психотерапевтичну роботу у зазначених форматах. Подальші розвідки у цьому напрямку передбачають саме знайомство із практичним застосуванням форм діаналізу та його принципів із акцентом на деталях та прикладах діаналітичної роботи із клієнтами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бондаренко А.Ф. И.Я. Франко и проблемы персонализма // Журнал практикующего психолога. – 2004. - № 10. – С. 50 – 60.
2. Завьялов В.Ю. Что такое дианализ? Методические рекоментации. – Новосибирск – 2005. – 51 с.
3. Завьялов В.Ю. Элементарный учебник дианализа. – Кировоград: «Полиум», 2003. - 480 с.
4. Калина Н.Ф., Тимощук И.Г. Основы юнгианского анализа сновидений. – М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер», 1997. – 304 с. – Серия «Актуальная психология»
5. Лосев А.Ф. Диалектика мифа / Миф – Число – Сущность. - М.: Мысль, 1993. – 959 с.
6. Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 480 с.
7. Психотерапия: Учебник для вузов / Л. Бурлачук, А. Кочарян, М. Жидко. – СПб.: Питер, 2003. – 472 с.: ил. – (Серия «Учебник нового века»).
8. Роджерс К. Клиентоцентрированная терапия. – Пер. с англ. – М.: «Рефл-бук», К.: Ваклер», 1997. – 320 с. - Серия «Актуальная психология».
9. Франко И..Я. Сотворение мира // Журнал практикующего психолога. – 2004. - № 10. – С. 9 – 49.

Автор: Щербина Л.Ф., кандидат психологiчних наук, старший науковий спiвробiтник Iнституту психологiї iм. Г.

Другие материалы:

Контактные телефоны: Оксана Ростиславовна 0-(50)-910-4231