Книги

20.05.2008
Методологія психологічної допомоги

Нині існує багато форм та методів психологічної допомоги. Методи, як відомо, конкретизуються у методиках та техніках психологічної роботи. Однією з проблем, яка, безумовно, відображається на ефективності допомоги, є застосування технологій без розуміння фахівцем достатньою мірою методологічних основ взаємодії з клієнтом. У таких випадках складається специфічна ситуація: психолог добре «озброєний» техніками, методиками, застосування яких має розв’язати проблеми клієнта, але не розуміє причин ні успіхів, ні невдач у такому розв’язанні. Очевидно, що вирішення подібних проблемних ситуацій психологічної допомоги – це побудова методологічного фундаменту основ допомоги. Розвиваючи далі таку метафору психологічної допомоги, слід зазначити, що конкретні техніки, методики, прийоми, які є у арсеналі фахівця, – це будівельний матеріал, який може бути різним у залежності від особистісних особливостей самого психолога, його досвіду професійної роботи, знайомства із тими чи іншими технологіями тощо.

Відразу слід зазначити, що для розгляду взято саме феномен допомоги, незважаючи на те, що поняття психологічної допомоги є досить широким, і охвачує такі поняття як психологічне консультування, психокорекція, психотерапія, коучінг. Припускаючи, що кожна із цих форм допомоги може мати власну методологію, у даній статті зупинимось на спільних для усіх цих форм методологічних засадах.

Як бачимо із назви, одразу необхідно окреслити два поняття: методологія та психологічна допомога. Методологія (від грецьких methodos – шлях дослідження або пізнання, logos – поняття, вчення) у різних фахових словниках визначається однаково: «система принципів та способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, а також учення про цю систему». Узагальнене та спрощене визначення може бути таким: «методологія – це учення про організацію діяльності». Таким чином, методологія психологічної допомоги – це система принципів та способів організації психологічної допомоги.

Слід зазначити, що виділення таких принципів та способів організації діяльності знайшло відображення у досить нечисленних публікаціях науковців (Ю.Е. Алешина, П.П. Горностай, С.В. Васьківська, А.Н. Моховиков). У даному збірнику представлена стаття І.Ф. Манілова «Загальні принципи психотерапевтичного впливу», у якій автор аналізує принципи психотерапії, що виділені на основі теоретичного аналізу та за результатами власного практичного доробку. У 2003-2005 роках були опубліковані роботи новосибірського вченого В.Ю. Зав’ялова [1, 2], у яких описано методологію допомоги клієнту. В.Ю. Зав’ялов вважає, що інтегрувати численні методи та концепції психотерапії та клінічної психології можливо не через створення „об’єднаної теорії особистості”, а через опис методології самої діяльності психотерапевта, консультанта, психолога.

Зміст психологічної допомоги зводиться до «забезпечення емоційної, смислової та екзистенціальної підтримки людині або ж спільноті у ситуаціях труднощів, які виникають у процесі особистісного та соціального буття» [3].

Автори розглядають різні рівні такої підтримки [4, 5, 6]. Але називають ці рівні різні автори по-різному. Йдеться не про синонімічні назви, які відображають подібне розуміння сутності психологічної допомоги, а про різні методологічні засади, на які спираються автори у визначенні того чи іншого рівня допомоги. О.Ф. Бондаренко виділяє такі рівні психологічної допомоги особистості: психологічне консультування, позамедична психотерапія та медична психотерапія. Вони відрізняються за проблематикою, об’єктом, предметом, змістом діяльності, методами та психологічними парадигмами допомоги, а також за метою та результатами[4].

Г.О. Хомич, Р.М. Ткач ці ж рівні називають термінами, традиційними для вітчизняної психології: психологічне консультування, психологічна корекція та психотерапія [6]. «Психологічне консультування» та «психотерапія» – терміни, використовувані як у вітчизняній, так і у зарубіжній літературі. «Психологічна корекція» ж є терміном, використовуваним лише на так званому пострадянському просторі. З одного боку, цей термін є суто функціональним, тобто відмежовує сфери діяльності лікарів та психологів (лікар займається психотерапією, психолог – психокорекцією), з іншого боку – відображає досить специфічну установку фахівця щодо взаємодії із клієнтом. Ця специфіка випливає із розуміння самого терміну «корекція» і у спрощеному вигляді може формулюватись так: розумний та навчений психолог виправляє дефекти характеру, поведінки, взаємостосунків клієнта. За визначенням Л.Б. Шнейдер, психокорекція - це організований вплив на клієнта з метою зміни показників його активності і у відповідності до вікової норми психічного розвитку [3]. Звісно, у такому підході постають питання етичного, професійного та методологічного порядку: чи знає психолог, до якого еталону треба прагнути у процесі «коригування», чи має він етичне право на свій розсуд щось коригувати у особистості клієнта, чи не приведе корекція певних «показників активності» до небажаної зміни інших показників, чи є середня вікова норма нормою для окремої особистості, чи взагалі до особистості можуть бути застосовані такі поняття, як норма та патологія тощо.

Очевидно, що застосування терміну «психокорекція» викривляє розуміння сутності психологічної допомоги особистості. А саме вона (допомога) складає сенс роботи психолога. 

Е.К. Лютова-Робертс представляє існуючі види психологічної допомоги у Англії: психологічне консультування без застосування counseling (бесіда за результатами діагностики або інформування за спеціальними питаннями, наприклад, вибір професії, вибір типу школи тощо), проводить психолог, який може давати рекомендації, професійні поради, інформувати клієнта, пропонувати на вибір клієнтові готові варіанти рішень; психологічне консультування у вигляді counseling, проводить консультант, який дає можливість клієнтові протягом сесії самому розібратися у своїй проблемі, знайти вихід із складної ситуації і, якщо потрібно, прийняти власне рішення; психотерапія, проводить психотерапевт. Має справу із складнішими та глибшими особистісними проблемами, вимагає тривалішої допомоги та віртуознішого використання знань та умінь фахівцем. Психологічне консультування - counseling та психотерапія використовують одні і ті ж теорії, етичні принципи, техніки тощо [7].

Як бачимо, ідея про виправлення певних сторін особистості чи корекцію поведінки у такому розумінні психологічної допомоги відсутня.

На методологію того чи іншого виду психологічної допомоги традиційно значною мірою впливає «теорія особистості», на яку спираються у тій чи іншій модальності. Принципи та способи допомоги клієнту визначаються уявленнями про запропоновану у даній парадигмі структуру особистості. Скажімо, методологія психодинамічного напряму визначається уявленням про структурні компоненти особистості, які виділені у цьому напрямі. Цю теорію особистості мають розділяти і клієнти (інтерпретувати ті чи інші почуття, думки у термінах певного комплексу, віднаходити ознаки тієї чи іншої прийнятої у даному напрямі схеми розвитку симптому тощо).

Своєрідним є уявлення про особистість у відносно новому напрямі психотерапії та консультування діаналізі [1, 2]. Цей напрям спирається на вчення про особистісне буття людини: персоналізм. Як зазначає сам автор діаналізу В.Ю.Зав’ялов, це більшою мірою світоглядна позиція, аніж наукове уявлення про людину. Але завдяки такій позиції консультанта чи психотерапевта людина мислиться як Ціле, яке не розпадається на окремі процеси. Хоча окремі психічні процеси можуть досліджуватися та розумітися за допомогою наукових методів. У контексті християнського персоналізму людина у цілому, а не як частина чогось іншого (природи, суспільства тощо) завжди є особистістю. Та як таке неподільне ціле, особистість не підкоряється ніяким законам: ні законам природи (їм підпорядковується індивід), ні законам соціуму (їм підпорядковуються «соціальний індивід» - соціальні ролі та приписи людини). Людина як особистість вільна від усіх законів та залежить лише від своєї «самості». У християнському персоналізмі абсолютна основа (духовний центр, абсолютна самість) – це безсмертна особистісна основа. Абсолютна основа є одночасно індивідуальним втіленням Абсолютної особистості, яке ніколи не може бути осягнуте повністю, хоча мислиться та переживається людиною. Це «кореневий Суб’єкт», який є «центром складання» різноманітних об’єктів: думок, висловів значущих людей, їх образів, картин пам’яті про різні події та ситуації, досвіду, усього різноманіття «інтроектів». Усе це переживається як «Я» - об’єкт свідомості та мислення.    

У онтологічному персоналізмі О.Ф. Лосєва поняття особистості розуміється як синтез Суб’єкта та Об’єкта, причому у цьому синтезі не зникають ні об’єктивне, ні суб’єктивне у особистості. У традиційному ж науковому підході у відомих теоріях особистості суб’єктивне «розчиняється» у об’єктивному.

Крім персоналізму, діаналіз спирається на вчення про символ (символізм) та діалектику (а саме, абсолютну діалектику О.Ф. Лосєва). Символізм пояснює всеєдність різноманітних форм вираження особистості. Мова йде про те, що у будь-якому поведінковому прояві, симптомі, реакції особистість втілена повністю, як у краплі відображається ріка. Строго кажучи, працювати, інтерпретувати, розуміти консультант чи психотерапевт може лише символи особистості, а не саму особистість, яка є таємницею. Так само змінювати, розширювати фахівець може лише символічну реальність. Подібна точка зору, до речі, висловлена і українським психологом О.Ф.Бондаренком, який зазначає, що «спосіб впливу на клієнта один – запропонувати його свідомості іншу символічну реальність, освячену авторитетом науки, ввести його в інший контекст, в інший зміст символічної діяльності, щоб забезпечити умови для реконструктивного переживання» [8].

Нарешті, абсолютна діалектика (учення про пентаду) допомагає зрозуміти логічні зв’язки виразних форм людської особистості. У пентаді як інструменті «чистого мислення» використовуються як формально-логічні, так і неформально-логічні зв’язки. Особистість людини не можна зрозуміти, описати, використовуючи лише закони формальної логіки. Аналізується більшою мірою у такому підході логіка переживань, логіка розвитку подій, логіка сюжету долі.  

З цієї точки зору, поняття «психокорекція особистості» є просто недоречним. Коригувати Ціле – це порушувати цілісність, а отже, шкодити, а не допомагати. З особистістю можна спілкуватися, взаємодіяти, але не коригувати.

Таким чином, від методологічної позиції, на якій стоїть той чи інший фахівець, залежить значною мірою і зміст його психологічної допомоги. Іншими словами, принципи обумовлюють методи психологічної допомоги. Саме вони визначають, які методики, техніки є коректними, адекватними, а які ні.

У даній статті приділяється суттєва увага діаналізу, і це, звісно, не випадково. З точки зору автора статті, головні знахідки, здійснені діаналізом, пов’язані саме з методологією допомоги. Сам В.Ю. Зав’ялов зазначає, що у діаналізі суттєвим є пріоритет методології над технологією [2].

Що стосується персоналізму, символізму та діалектики – це деякі світоглядні позиції, на які спираються як принципи, так і форми допомоги особистості.

Щодо принципів, В.Ю. Зав’ялов зазначає, що вони є виділеними емпірично і уявляють собою деякий мінімальний набір «елементів», за допомогою якого можна описати цілі терапії та консультування, їх процес, а також результати. Принципи утворені у результаті аналітичної роботи над багатьма відомими автору діаналізу модальностями сучасної психотерапії.

Таких принципів автор діаналізу виділяє десять. У відповідності до пентадного способу обробки предмету думки, кожен принцип розглянуто із п’яти позицій. Але спочатку коротко зупинимось на понятті «пентадне мислення», щоб зрозуміти місце та роль тієї чи іншої позиції. Уявлення про пентадне мислення потрібне не лише для розуміння складових принципів психотерапії та консультування, але й для розуміння головного логічного інструменту діаналізу, який (інструмент), за В.Ю. Завۥяловим, водночас є найважливішим способом організації психологічної допомоги клієнту [1, 2, 9]. Будь-яку проблему, будь-який симптом, будь-який предмет мислення взагалі, з позицій пентадного мислення треба розглядати через призму 5 «моментів зрілої думки» (пентади).

«Одне». У якості «одного» будь-який предмет мислення повинен братись цілком та без інших предметів. У цьому моменті не повинно бути поділу на частини, інтерпретацій: предмет береться один та цілком.

«Багато». Це повна протилежність першого моменту. Другий момент дозволяє мислити предмет у всіх мислимих межах, у нескінченній кількості інтерпретацій. Немає правильних та неправильних інтерпретацій.

«Становлення». Третій момент протилежний другому та є синтезом першого та другого: «одне як багато», «багато як одне». У класичній філософії три перших моменти відповідають тезі, антитезі та синтезу («смислова тріада», «сфера чистого смислу»). Третій момент знімає протиріччя між тезою та антитезою. Смисл ув’язує у певну єдність протилежності, антиномії. Предмет мислення у третьому моменті знаходиться у безперервній зміні, перетворюється у свою протилежність.

«Стале». Четвертий момент протилежний безперервній зміні – становленню. Тріадний смисл «одне-багато-становлення» знаходить своє втілення, стає фактом. Предмет мислиться як такий, що отримав фіксацію.

«Те, що не стає». П’ятий момент протилежний четвертому. Це символ, міф, у якому живуть нереалізовані у факті потенції сутності, що розглядається.

Принцип 1. Діада: створення терапевтичних стосунків між терапевтом (консультантом) та клієнтом.

1. Утягнення. Залучення клієнта, який занепокоєний лише своєю проблемою, у деяку нову діяльність, розгляд власного життя чи окремого симптому, але у широкому смисловому контексті. Терапевт (консультант) стає неначе провідником у сферу загальнолюдських цінностей, носієм важливого людського та культурного досвіду, якого клієнту у даний час не вистачає.

2. Трансфер. Перенесення клієнтом на терапевта (консультанта) власних очікувань, установок, стереотипів, як і контрперенесення (контртрансфер) – перенесення терапевтом (консультантом) своїх установок, стереотипів тощо на клієнта – існують у єдності та невідривні одне від одного, впливають та обумовлюють одне одного.

3. Альянс. Як і попередні терміни, цей термін застосовується у психодинамічній школі психотерапії і так само, як і утягнення, трансфер та контртрансфер, добре описує те, що відбувається при побудові терапевтичних стосунків. Між терапевтом (консультантом) встановлюються особливі стосунки – терапевтичний альянс – терапевтичне об’єднання двох свідомостей для критичного розгляду проблеми, яка непокоїть клієнта.

4. Свідчення. На відміну від попередніх термінів, термін «свідчення», присутністю не використовується у традиційній психотерапії. За фактом, психотерапевт (консультант) може бути лише свідком тих змін, які відбуваються або можуть відбутись із клієнтом. У випадках сформованих стереотипів дезадаптивної поведінки людина, як правило, не помічає, як вона здатна їх змінювати. Завдання ж того, хто надає психологічну допомогу, - вчасно зафіксувати, відмітити нову, здорову реакцію.

5. Безмовність. Вміння психотерапевта (консультанта) долати владу слів, прагнення все осягнути розумом. Уміння бути безмовним, не розпитувати людину про те, про що вона не хоче говорити, уміння розуміти без слів. Уміння бути із іншими людьми у безпосередньому контакті без посередництва слів, зцілення своєю особистістю, увага до пауз між висловлюваннями.    

Принцип 2. Діагнозис: пізнання життєвої ситуації клієнта удвох, об’єднаною свідомістю, створення терапевтичної ідеї.

1. Ідентифікація. Процес впізнавання чогось за певними ознаками (знаками чи системою знаків). Психотерапевт (консультант) «занурюється у світ мислення» клієнта, щоб «дістати» ідентифікований об’єкт пізнання та використати його у цілях допомоги клієнту.

2. Моделювання. Принциповим є те, що у процесі терапії (консультування) маніпулюванню піддається не сам світ, а його модель. Наприклад, психотравмуючим чинником є не минуле клієнта, а спогади (картини минулого) – моделі минулого. Їх і треба реконструювати.

3. Метамоделювання. У процесі терапії (консультування) створюються не лише моделі, але й метамоделі, тобто правила створення моделей. 

4. Символізація. Симптом (проблема, складнощі) – це завжди символ особистості (на відміну від знака, як він розглядається у психіатрії та багатьох модальностях психотерапії), але не сама особистість. Симптом – це завжди «інше» сутності. Саме тому для допомоги клієнту залучається персональний міф, у якому лише і можна зрозуміти сутність особистості.

5. Знісенітнення.  Якщо у процесі терапії (консультування) симптом пізнаний, вичерпаний як об’єкт пізнання, він стає безглуздим. Коли зникає потреба у симптомі, зникає симптом. Потреба у симптомі зникає, коли клієнт розуміє його сенс і знає про інші способи задоволення потреби. Вичерпання смислу симптому відбувається, коли думка клієнта переводиться на інший, вищий, глобальніший об’єкт, з позицій якого симптом виглядає малим і незначущим.

Принцип3. Діалог: терапевтичний засіб персоналізації рятівної ідеї.

1. Комунікація. Це найабстрактніше визначення діалогу, яке акцентує увагу на смисловому зв’язку між тим, хто посилає повідомлення, і тим, хто його приймає. Таким чином, комунікація – це обмін повідомленнями по створеному інформаційному каналу. У контексті психотерапії (консультування) важливі налагодження каналу для зв’язку та володіння умінням розуміти, «розшифровувати» повідомлення.

2. Дискурс. Цей момент стосується розуміння широкого контексту роздумів та висловлювань клієнта, а не лише роздумів та висловлювань. Це знання того, чому у клієнта виникла проблема, як він її розуміє, якими словами її описує. Проблема описується у процесі діалогу як обмін висловлюваннями.    

3. Майєвтика. У діаналізі під майєвтикою розуміється процес діалогізації терапевтичної ідеї, народження особистісного смислу, мікровідкриття. Клієнт вперше висловлює для себе ідеї, які раніше вже висловлювались, але він їх відкрив для себе вперше.

4. Персоналізація. Згідно з М.М. Бахтіним, лише у діалозі з іншими особистостями людина стає особистістю. Персоналізація у діаналізі означає формування особистісних меж з допомогою діалогу з іншою особистістю.

5. Партнерство. Це міфологічна складова терапевтичного діалогу, тому що справжнього партнерства у психотерапії чи консультуванні немає. Проблеми у клієнта та терапевта різні: у першого – життєва, у другого – професійна. Партнерство – смисл терапії, а не її факт.    

Принцип 4. Дилема: терапевтична процедура створення ситуації вибору, у якій особистість клієнта проходить своєрідне хрещення, дорослішає.

1. Псевдоальтернатива. Пов’язана із таким вибором, при якому неможливість уникнути певного рішення маскується хибною альтернативою. У маніпулятивних техніках психотерапії такий механізм широко використовується (наприклад, відомий прийом із еріксоніанської терапії «вибір без вибору»). При цьому відбувається інтерпретація детермінізму у термінах свободи. Використання такого механізму має бути професійним та не на шкоду клієнту.

2. Чиста дилема. Це вибір із двох можливостей або ж редукція вибору до двох альтернатив. Вибір легший у випадку полярності альтернатив і тяжчий у випадку однакової їх цінності (ситуація Буриданова осла).

3. Трихотомія вибору. Становлення вільного вибору здійснюється через «царський шлях», серединний шлях між двома крайностями дилеми. З’являється деякий третій варіант, наприклад, при виборі «бути хазяїном чи слугою» парадоксальним рішенням може бути «бути хазяїном певної території». Щоб отримати дилему вибору, необхідно пожертвувати чимось важливим, і таким чином, пройти між крайностями, які відторгаються як можливість.

4. Вільний вибір. Це фактичний момент дилеми вибору. Вільний вибір – це обов’язкова відмова від чогось, що передбачає надання переваги чомусь протилежному. Так, відмова від свободи є вибір рабства, і навпаки.

5. Випадковий вибір. Професіоналізм психотерапевта (консультанта) пов’язують із детермінацією його дій теорією, досвідом, тобто невипадковими чинниками. На практиці ж повністю звільнитись від компоненти випадковості неможливо. Результат психотерапії (консультування) – це завжди поєднання закономірних наслідків терапевтичної взаємодії та випадкових чинників.

Принцип 5. Динаміка: терапевтична динаміка, реалізація ідеї, плану одужання.

1. Сповнення. Виражає процес переходу ідеї у річ, вчинок, задуму – у рух. «Сповнення» означає, що щось має стати сповненим, у контексті терапії, очевидно, мова йде про сенс наповнення життя чимось конкретним.

2. Роль. Реалізація терапевтичної ідеї пов’язана із відігруванням ролей. Роль – це форма дії, яка має чіткі межі. Вона передбачає «персонаж», тобто деяку ідеальну особистість, яку зображує «актор». Роль допомагає людині економно оформити свою поведінку та зробити її зрозумілою для інших.

3. Діяння. Це процес реалізації терапевтичної ідеї. Термін «діяння» підкреслює глибинний зміст усього, що діється у процесі терапії та консультування – устремління до добра, піклування про вищі цінності. До таких цінностей у першу чергу належить «якість життя». Клієнт має з допомогою фахівця навчитись захищати своє життя від непотрібних обмежень, посягань, обмежувати хворобливі вияви до неістотних розмірів. 

4. Вчинок. Це факт реалізації намірів, відігрування ролей, діянь. Усі смислові аспекти динаміки втілені у вчинку, який є «тілесним», фактичним. У вчинку людина одночасно самоутверджується як унікальна, неповторна особистість, та жертвує своєю унікальністю, вчиняючи як герой певного сюжету, зразок.

5. Недіяння. Вчиняючи певним способом, людина заперечує інші способи, обираючи один варіант, вона відторгає інший. Недіяння є сторона діяльності, яка суб’єктивно часто переживається тяжче, ніж діяння (наприклад, не контролювати себе, довіряти собі тяжче, аніж здійснювати звичні захисні дії. У діаналізі недіяння є глибокодумне споглядання, утихомирення та спокій, зосередженість на усвідомленні себе, своєї самості.

Принцип 6. Діалектика: терапевтична логіка, скріплення текучого буття у цілісну смислову картину необхідних перетворень, сюжету одужання.

1. Аксіоматика. Це убачання предмету думки без його попереднього визначення, без посилання на авторитетне джерело, знання або чийсь досвід. Тобто щось береться як аксіома: оскільки ми мислимо даний предмет думки, значить, як предмет думки, він існує. Майже будь-який симптом, про який говорить клієнт, є для нього аксіомою. Терапевтична логіка має зв’язати логічно ці аксіоми клієнта, а також знайти інші, корисніші для його життя.  

2. Категоризація. Здійснювати категоризацію означає відносити предмет думки до відповідної категорії, тобто визначати межі цього предмета.  

Це пов’язане із виробленням понять, тобто розуміння предмета через слово-термін. Від точності визначення понять, категоризації станів людини та її оточення, тобто предметів думки, якими користується клієнт, залежить ефективність терапії (консультування).

3. Систематизація. Це встановлення смислових зв’язків у поняттях, особливо у порядку походження одного поняття від іншого.

4. Онтологізація. Це результат, факт діалектики. Діалектика утверджує своїм існуванням буття. Основна категорія онтологізації – життя. Воно є подоланням небуття, смерті. Будь-який живий організм насправді живе та помирає одночасно. Але за фактом він живий. Придбання у втратах, успіх у невдачах – це досвід, тобто придбання та успіх. У психотерапії онтологізації перш за все треба піддати надію на зцілення, покращення життя.

5. Абсолютизація. Це діалектика того, що не стає. Абсолют – те, що перебуває у своїх нескінченних потенціях, енергіях смислу. Як би добре ми не вивчали особистість (її Я-концепцію, «Воно», «Я», «Над-Я», особливості перебігу психічних процесів тощо), ми ніколи не зможемо зробити повний перелік того, що входить у це поняття, хоча смисл всеєдності ми розуміємо.

Принцип 7. Диверсифікація: терапевтичний перенос позитивного досвіду, отриманого у кабінеті психотерапевта (консультанта) у інші сфери особистісного буття клієнта.

1. Верифікація. Верифікація - це перевірка на істинність. У клієнта є своя версія власної особистої історії. Ця версія у процесі консультування чи психотерапії підлягає верифікації. У «пропрацьованій» особистій історії можуть змінити місце та роль ті самі факти. Диверсифікація – це і процес зміни психобіографії («зміна особистої історії»), і переміщення уваги та інтересу на нові види діяльності, тобто не лише психологічне, але й економічне перетворення особистості.

2. Життєрозуміння. Ще С.Л. Рубінштейн зазначав, що людина є людиною остільки, оскільки має історію свого життя. У діаналізі цей термін означає пізнання власного життя, розуміння логіки розвитку подій, розмежування важливих та незначущих подій та періодів життя. У розумінні життя можуть бути гностичні ілюзії, викривлення, пропуски тощо.   

3. Подвижництво. Подвижництво – це безперервне становлення людини як людини. У кризові періоди життя людина змінює свою особистісну історію, але особистісному зростанню немає кінця.

4. Реорганізація. Факт диверсифікації – це реорганізація психобіографії у деяку нову смислову структуру. Між елементами досвіду установлюються нові логічні зв’язки.

5. Самоактуалізація. У діаналізі самоактуалізація – це персональний міф, смисл, образ, за яким організований смисл долі та біографії. Самоактуалізація – це актуалізація, яка ніколи не буває повною, це ідея особистості, сенс життя.

Принцип 8. Дивергенція: терапевтичне розширення зв’язків з іншими людьми.

1. Асертивність. Це відомий термін, який означає впевнену поведінку: відстоювання своїх прав без агресії та почуття вини.

2. Фамілізація. Тепла, оздоровлююча атмосфера у ситуації консультування чи психотерапії часто компенсує клієнту те, чого їм не вистачає у їхній родині. Потреба ж мати такі «родинні» стосунки. Клієнт, який розширює зв’язки з іншими людьми, часто навчається таким стосункам у кабінеті фахівця, а потім з допомогою цих вмінь налагоджує нові стосунки.

3. Партиципація. Це участь клієнта у різних групах. Причому клієнту важливо як бути членом тих чи інших груп, так і знати про своє місце у них, тобто бути розмежованим із ними.

4. Соціалізація. Це факт участі людини у житті, результат та досвід життя у суспільстві. Колективізм є тим, що не стає, у соціалізації. Він протилежний соціальному самовизначенню особистості з певної точки зору. Хоча без зв’язку з іншими людьми уявити особистість не можна. Колективізм стосується більшою мірою міфологічного аспекту особистості.

5. Нова Церква. Психотерапія схожа за певними ознаками із релігійною практикою. Інколи її називають «релігією для атеїстів». Вона теж надає «духовні послуги», хоча церквою ніколи стати не може. У церкві служать Богу, а у кабінеті терапевта (консультанта) – Особистості (клієнта).  

Принцип 9. Дієтетика: терапевтичне  споживання, здорова, раціональна споживча поведінка людини як особистості.

1. Елементи. Пентадне визначення споживання включає усі основні потреби людини у ресурсах, необхідних для життєдіяльності. Ці ресурси (елементи) такі: повітря (дихання); вода (пиття, гігієна); їжа (харчування); речі (предмети потреб, цивілізація); ідеї (духовність, духовна культура).

2. Рецептура. Рецептура – це комплекс елементів, об’єднаних певною метою (потребою) та призначенням. Використовуючи цю метафору, можна сказати, що психотерапія має свою кухню, свої рецепти. Найкраще, якщо терапевт підбирає інгредієнти індивідуально для клієнта при збереженні логічної структури рецепта. При методологічній визначеності щоразу змінюється набір технік, прийомів тощо.

3. Дієта. Як відомо, будь-яка їжа може бути ліками за певних умов, так само як за інших умов може бути отрутою. Кількісні та якісні характеристики предмету споживання, які є різними для різних людей, розповсюджуються і на психологічне та духовне споживання. Треба ураховувати «дозування» інформації, думок, відповідність чи невідповідність їх якості духовній та особистісні конституції людини.

4. Трапеза. Це не просте споживання предметів потреб. Для трапези важливо хто, як, з якою метою, сенсом споживає, з ким, за яких обставин, коли, де, що конкретно було предметом трапези: що було спожито.

5. Аскетика. Це мистецтво відмови від споживання, утримання (наприклад, утримання від «споживання» деструктивних ідей чи певної дезадаптивної поведінки). Але завжди припис заборони на споживання є приписом споживати щось інше., тому заборона не є власне аскезою і віднесена до категорії того, що не стає у психотерапії та консультуванні.

Принцип 10. Діатриба: терапевтичне виправдання та захист здорового способу життя.

1. Проповідь. Мистецтво проповідувати – це уміння викликати довіру до своїх слів, переконувати у своїй правоті, це мистецтво вести за собою інших людей своєю захопленістю предметом. У даному контексті – це вміння клієнта переконувати інших у правоті свого здорового способу життя, допомога іншим, що допомагає йому утримувати цей спосіб життя (він переконує таким чином у першу чергу себе).

2. Наратив. Розмовна реальність реалізується у розповіді про себе. У такій розповіді людина часто заново ув’язує смислами окремі епізоди, етапи свого життя, останнє набуває характеристик цілісності, осмисленості.

3. Креатив. Це творче осмислення життя, креатив у широкому сенсі. Якщо робити щось із максимально повним усвідомленням, то обов’язково буде зроблене якесь «мікровідкриття».

4. Позитивна адикція. Поняття, запропоноване В.Гласером, означає діяльність, яка приносить людині задоволення базових потреб таким чином, що не псує оточення, не витрачає ресурси життя, а, навпаки, продовжує життя, збільшує його якість.

5. Щастя. Щастя – це персонаж міфу. У психотерапії та консультуванні можна лише наближатися до нього, але воно не може бути повністю досяжним. Завдання психотерапевта (консультанта) – не ощасливлювати клієнта, а допомогти йому відкрити у собі потенції, які дадуть можливість самому шукати щастя. 

Крім принципів організації допомоги клієнту, у діаналізі запропоновано також способи: форми діаналізу – інтерв’ю, дискусія, діасинтез, реорганізація, ампліфікація [1, 10].  

Принципи та способи організації допомоги клієнту, запропоновані у діаналізі, успішно використовуються не лише у психотерапії та консультуванні, але й у коучінгу як психологічному супроводі успішних людей у досягненні ними цілей у сфері особистісних досягнень у найширшому сенсі цього слова – від досягнень у бізнесі та кар’єрному зростанні до досягнення гармонії у стосунках з оточуючими людьми. Зокрема, у Академії лайф-коучінгу (Москва) діаналіз прийнятий як методологія коучінгу (http://www.lifecoach.ru).

- методологія психологічної допомоги як система принципів та способів психологічної допомоги тісно пов’язана із теорією особистості: «структурне» розуміння особистості визначає орієнтацію фахівця на пошук виявів структурних елементів у клієнта та вимагає такого ж розуміння цих елементів клієнтом, що обмежує можливості терапевтичної взаємодії;

- термін «психологічна корекція» як позначення рівня психологічної допомоги, який відповідає позамедичній психотерапії (психологічному консультуванню із застосуванням counseling) викривляє розуміння сутності психологічної допомоги, оскільки семантично пов’язаний із «сильною» позицією консультанта (терапевта) і «слабкою» - клієнта;

- персоналізм, символізм та діалектика можуть розглядатися як методологічні основи теорії психологічної допомоги особистості;

- нова система консультування та психотерапії «діаналіз» більшою мірою представляє собою методологію (систему принципів та способів) психологічної допомоги.  

1.     Завьялов В.Ю. Элементарный ученик дианализа. – Кировоград: «Полиум», 2003. – 480 с.

2.     Завьялов В.Ю. Необъявленная психотерапия. – М.: Академический Проект, Екатеринбург: Деловая книга, 1999. – 250 с.

3.     Шнейдер Л.Б. Основы консультативной психологи: Учеб. пособие. – М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2005. – 352 с.

4.     Бондаренко А.Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посіб. для студ. ст. курсів психол. фак. та від-нь ун-тів. – Харків: Фоліо, 1996.

5.     Васьківська С.В. Основи психологічного консультування: Навчальний посібник. – К.: Четверта хвиля, 2004. – 256 с.

6.     Хомич Г.О., Ткач Р. М. Основи психологічного консультування: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2004. – 152 с.

7.     Лютова-Робертс Е.К. Тренинг начинающего консультанта: ведение доверительной беседы. – СПб.: Речь, 2007. – 307 с.

8.     Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности: психосемантический подход. – К.: КГПИИЯ, 1991.

9.     Щербина Л.Ф. Діаналіз: логіка у психотерапії // Наукові записки Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. – 2005.- Вип. 26, т.4. – С. 342-348.

10.   Щербина Л.Ф. Діаналіз: психотерапія як «розумне заняття» // Практична психологія та соціальна робота. – 2005. - №12. – С. 8-12.

Автор: Л.Ф.Щербина

Другие материалы:

Контактные телефоны: Оксана Ростиславовна 0-(50)-910-4231